ЯКИМ ПОВИНЕН БУТИ СПРАВЖНІЙ ВЧИТЕЛЬ

Учителю! Чи доводилося тобі чути з уст завжди непосидючих школярів, про що розповідає опалий кленовий листочок, чому «сміються-плачуть» солов’ї? Пораднику! Чи завжди погоджувався ти з поглядом старшокласників, коли в центрі уваги були такі важливі моральні поняття, як добро і зло, кохання і зрада, матеріальне і духовне, щастя, гідність, справедливість, відповідальність? Наставнику! Чи доводилося тобі радіти успіхам твоїх колишніх учнів і отримувати величезне задоволення, відвідуючи їх так звані «відкриті уроки життя»?

Якщо все це і багато іншого було у твоєму житті, ти – Щасливий Учитель.

Минає час. Нові умови життя ставлять перед сучасною школою нові завдання. І головне з них – формувати освічену, творчу, національно свідому особистість, здатну працювати задля розвитку української державності. А педагог – чи не найважливіший компонент цього процесу.

То хто ж він – учитель? Людина, яка дає конкретні знання, чи людина, яка поклала на себе величезне завдання – виховувати людину? Багато хто знає, що учні не люблять, щоб їх виховували. Учителів, які роблять це силоміць, вони не люблять. Виходить, урокодавач? Але й у чистому вигляді урокодавачів діти теж не люблять. То хто ж такий учитель? Яким його хочуть бачити? /СЮЖЕТ/

Якою ж повинна бути людина, що присвячує своє життя цій «адській» професії?

Жодна інша праця не ставить таких вимог до людини, як професія педагога, вчителя, вихователя. Педагог зобов'язаний бути яскравою, неповторною особистістю, носієм загальнолюдських цінностей, глибоких і різноманітних знань, високої культури; прагнути до втілення в собі людського ідеалу.

Особливі професійні і суспільні функції учителя, необхідність бути завжди на виду у найоб'єктивніших суддів — своїх вихованців, батьків, широкої громадськості пред'являють підвищені вимоги до особистості учителя, його морального обличчя. Вимоги до вчителя – це імперативна (обов’язкова) система професійних якостей, які визначають успішність педагогічної діяльності.

Практична педагогічна діяльність лише наполовину побудована на раціональних технологіях, друга її половина - мистецтво. Тому перша вимога до професійного педагога – наявність педагогічних здібностей. При цьому виникає питання: чи існують спеціальні педагогічні здібності? Відомі знавці педагогічної праці дають позитивну відповідь.

Педагогічні здібності — це якості особистості, що інтегровано виражаються в нахилах до роботи з дітьми, любові до дітей, отримання задоволення від спілкування з ними. Виділено головні групи здібностей.

1. Організаторські. Виявляються в умінні вчителя згуртувати учнів, залучити їх до праці, розподіляти обов'язки, спланувати роботу, підвести підсумки зробленому і т.д.

2. Дидактичні. Конкретні уміння підібрати і підготовити навчальний матеріал, наочність, обладнання, доступно, ясно, виразно, переконливо і послідовно викладати навчальний матеріал, стимулювати розвиток пізнавальних інтересів і духовних потреб, підвищувати навчально-пізнавальну активність і т.д.

3. Перцептивні, що виявляються в умінні проникати в душевний світ вихованців, об'єктивно оцінювати їх емоційний стан, виявляти особливості психіки.

4. Комунікативні здібності, які виявляються в умінні вчителя встановлювати педагогічно доцільні стосунки з учнями, їх батьками, колегами.

5. Сугестивні здібності, які виявляються в умінні вчителя здійснювати емоційний вплив на учнів.

6. Дослідницькі здібності виявляються в умінні пізнавати і об'єктивно оцінити педагогічні ситуації і процеси.

7. Науково-пізнавальні здібності передбачають засвоєння наукових знань у своїй галузі.

Наукові дослідження останніх років виявили "провідні" й "допоміжні" здібності. До провідних належать: педагогічна пильність (спостережливість), дидактичні, організаторські, експресивні, решта може бути віднесена до допоміжних.

Багато спеціалістів поділяють думку про те, що відсутність яскраво виражених здібностей може бути компенсовано розвитком інших важливих професійних якостей - працелюбства, чесного і серйозного ставлення до своїх обов'язків, систематичної і постійної роботи над собою.

Педагогічні здібності (талант, покликання, задатки) ми повинні визнати важливою передумовою оволодіння педагогічною професією, однак не вирішальною професійною якістю. Скільки кандидатів в учителі, маючи блискучі задатки, так і не стали педагогами, і скільки, спочатку здавалося б малоздібних, зміцніли, піднеслися до вершин педагогічної майстерності. Педагог — це завжди великий трудівник.

Тому найважливішими професійними якостями педагога мусять бути визнані: працелюбство, працездатність, дисциплінованість, уміння визначити мету, вибрати шляхи її досягнення, організованість, наполегливість, систематичне і планомірне підвищення свого професійного рівня, відповідальність прагнення постійно підвищувати якість своєї праці.

В умовах переходу до ринкових відносин особливої значимості набувають людські якості педагога, які стають професійно значимими передумовами створення сприятливих стосунків у навчально-виховному процесі. До цих якостей належать: людяність, доброта, терплячість, порядність, чесність, відповідальність, справедливість, обов'язковість, об'єктивність, щедрість, повага до людей, висока моральність, оптимізм, емоційна урівноваженість, потреба в спілкуванні, інтерес до життя вихованців, доброзичливість, самокритичність, дружелюбність, стриманість, гідність, патріотизм, , принциповість, чуйність, емоційна культура та ряд інших.

Обов'язкова для вчителя якість — гуманізм, тобто ставлення до особистості як до вищої цінності на землі, вираження цього ставлення в конкретних ділах і вчинках. Гуманні стосунки складаються з інтересу до особистості учня, зі співчуття до учня, допомоги, поваги до його думки, особистостей його розвитку, з високої вимогливості до його навчальної діяльності, турботи про розвиток його особистості. Учні бачать ці прояви і спочатку наслідують їх несвідомо, а потім поступово набувають досвід гуманного ставлення до людей.

Учитель – це завжди активна, творча особистість. Він є організатором повсякденного життя школярів. Збуджувати інтереси, вести учнів за собою може лише людина з розвиненою волею, де особистій активності належить вирішальне значення. Педагогічне керівництво таким складним організмом, як клас, дитячий колектив зобов'язує вчителя  бути винахідливим, кмітливим, наполегливим, завжди готовим до самостійного вирішення будь-яких ситуацій. Педагог – близький і доступний зразок для наслідування, що спонукає учнів слідкувати за ним, рівнятися на нього.

Професійно необхідними якостями учителя є витримка і самовладання. Професіонал завжди, навіть в найнеочікуваніших обставинах (а їх буває чимало), зобов'язаний зберігати за собою провідне становище в навчально-виховному процесі. Ніяких зривів, розгубленості і безпорадності учні не повинні відчувати і бачити. Ще А.С.Макаренко відзначав, що учитель без гальма - зіпсована, некерована машина. Це потрібно пам'ятати завжди, контролювати свої дії і поведінку, не опускатися до образ на учнів, не нервувати з дрібниць.

Душевна чуйність у характері вчителя – своєрідний барометр, що дозволяє відчувати стан учнів, їх настрій, своєчасно прийти на допомогу тим, хто її найбільше потребує. Природний стан педагога — професійна турбота за сучасне і майбутнє своїх вихованців. Такий учитель усвідомлює свою особисту відповідальність за долю підростаючих поколінь.

Невід'ємна професійна риса вчителя — справедливість. За родом своєї діяльності вчитель змушений систематично оцінювати знання, уміння, вчинки учнів. Тому необхідно, щоб його оціночні судження відповідали рівню розвитку школярів. Саме ці судження свідчать про об'єктивність вихователя. Ніщо так не зміцнює моральний авторитет педагога, як його уміння бути об'єктивним. Упередженість, суб'єктивізм учителя дуже шкодять справі виховання. Сприймаючи учнів крізь призму власних оцінок, необ'єктивний педагог стає полонеником схем і вказівок. До загострення відносин, конфлікту, невихованості, зламаної долі – рукою подати.

Вчитель зобов'язаний бути вимогливим. Це найважливіша умова його успішної роботи. Високі вимоги повинен пред'являти вчитель, перш за все, до себе, бо не можна вимагати від інших того, чим не володієш сам. Педагогічна вимогливість повинна бути розумною. Майстри виховання враховують можливості особистості, що розвивається.

Вчителю має бути притаманним почуття гумору. В його арсеналі жарт, прислів'я, вдалий афоризм, посмішка – все це дозволяє створити в класі позитивний емоційний фон, змушує школярів дивитися на себе і на ситуацію з комічного боку.

Окремо потрібно зупинитися на такті педагога як особливого роду умінні будувати свої відносини з вихованцями.

Педагогічний такт – це дотримання почуття міри у відносинах з вихованцями. Такт — це концентрований вираз розуму, почуттів і загальної культури вчителя. Серцевиною педагогічного такту є повага до вихованця. Розуміння своїх вихованців застерігає вчителя від безтактних вчинків, підказуючи йому вибір оптимальних засобів впливу в конкретній ситуації.

Особистісні якості в учительській професії нероздільні з професійними. До останніх за звичай відносять набуті в процесі професійної підготовки і пов'язані з отриманням спеціальних знань, умінь, способів мислення, методів діяльності. Серед них: володіння предметом викладання, методикою викладання предмету, психологічна підготовка, загальна ерудиція, широкий культурний кругозір, педагогічна майстерність, володіння технологіями педагогічної праці, організаторські уміння і навички, педагогічний такт, педагогічна техніка, володіння технологіями спілкування, ораторське мистецтво та інші якості.

Захоплення наукою – обов'язкова учительська якість. Науковий інтерес допомагає вчителеві формувати повагу до свого предмету, не втрачати наукової культури, бачити і вчити учнів бачити зв'язок своєї науки з загальними процесами людського розвитку.

Любов до своєї професійної праці — якість, без якої не може бути педагога. Складовими цієї якості є добросовісність і самовідданість, радість при досягненні виховних результатів, постійно зростаюча вимогливість до себе, до своєї педагогічної кваліфікації.

Особливість сучасного вчителя в значній мірі визначається його ерудицією, високим рівнем культури. Той, хто хоче вільно орієнтуватися в сучасному світі, повинен багато знати. Ерудований педагог повинен бути і носієм високої індивідуальної культури. Учитель завжди є наочним зразком для учнів, своєрідним еталоном вчинків і поведінки.

Культура зовнішнього вигляду ідеального вчителя – це його невід’ємна частка. Вона виконує професійну функцію: сприяє вихованню художньо-естетичних смаків учнів та гармонійно уособлює професійну діяльність вчителя.

Ще однією важливою характеристикою діяльності вчителя є його мовна культура. Мова – найважливіший засіб спілкування вчителя з учнями, головний інструмент педагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього впливу на свідомість і поведінку учнів. Важливі показники мовної культури педагога – змістовність, логічність, точність, ясність, стислість, простота, емоційна виразність, яскравість, образність, барвистість мовлення, правильна літературна вимова, вільне, невимушене оперування словом, фонетична виразність, інтонаційна різноманітність, чітка дикція, правильне використання логічних наголосів та психологічних пауз; взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою. Важливими у мовленні педагога є постановка голосу, його тон. З учнями треба розмовляти так, щоб вони відчували в мові педагога його волю, душу і культуру.

Отже, ідеальний педагог мусить володіти такими якостями:

Спеціаліст — що передбачає знання педагогічної теорії, володіння педагогічною майстерністю, знання психології, володіння технологіями навчання і виховання, уміння раціонально організувати працю, любов до справи, любов до учнів, віру в людину, педагогічні здібності, загальну ерудицію, терплячість, оптимізм, емпатію(співпереживання), витримку, винахідливість, швидкість і точність реакції, душевну щедрість, емоційну врівноваженість, розуміння дітей, бажання працювати з дітьми, ясність і переконливість мови, вимогливість, тактовність, самовладання, справедливість, організаторські уміння, товариськість, уміння слухати.

Працівник – тобто, уміння визначати мету і досягнути її, розподіляти час, систематичне і планомірне підвищення кваліфікації, спрямованість на підвищення продуктивності праці, здібності до творчості, всебічна освіченість, розумний оптимізм, помірний скептицизм, бажання трудитися, відданість справі, уміння працювати в колективі, наполегливість, дисциплінованість, відповідальність, активність, орієнтація у виробничих ситуаціях, уміння розподіляти працю, готовність нести відповідальність.

Людина –  мати високі моральні якості, активну позицію у громадському житті, активну життєва позиція, показувати особистий приклад в усьому, поважати  закони держави, мати національна гідність, почуття патріотизму,  вести здоровий спосіб життя, бути гуманістом, людиною високодуховною, відчувати потребу в спілкуванні, бути відкритим, високоморальним, самокритичним.

У педагогіці є аксіома: інтелект створюється інтелектом, характер виховується характером, особистість формується особистістю. Учитель повинен знати все і ще трохи – у цьому жарті є чимала частка істини.

У будь-які часи, особливо нині, учитель – особистість, за якою юні перевіряють свої життєві позиції. Важливо, щоб педагог розумів: можливо, він єдиний, хто допоможе прозріти цим молодим шукачам, самовпевненим підліткам.

Учитель – це для багатьох і батько, і мати. Можливо, не щомиті, а в одну секунду, усього за одне нетривале спілкування він зможе дати те, чого шукає ця маленька людина. Тому кожен педагог повинен розуміти: урок – це не 45 хвилин спілкування з учнями, а все життя, прожите до цього конкретною людиною.

Суспільство покладає на вчителя особливу відповідальність. Він допомагає учням оволодіти знаннями, уміннями, навичками, сприяє формуванню ідеалів і життєвих установок, від нього залежить доля людини. Платон писав: «якщо чоботар погано виконуватиме свої обов’язки, то держава від цього не дуже постраждає – у країні громадяни будуть лише трохи гірше взуті; але якщо вихователь дітей погано виконуватиме свої обов’язки, то в країні з’являться цілі покоління невігласів і нерозумних людей».

 

 

Причини відставання учнів у навчанні та шляхи активізації пізнавальної діяльності на уроці

(виступ на засіданні педагогічної ради)

Учитель, який працює в школі – це людина особлива, ентузіаст своєї справи. ХХІ століття кинуло виклик сучасній освіті. Опановуючи комп’ютерні програми, інноваційні технології, інтерактивні методики, учитель вкладає свою душу і серце у розвиток школи, навчання та виховання творчої особистості, яка могла б творчо самовдосконалюватися після закінчення школи та успішно реалізуватися у суспільстві. Проте все частіше виникають труднощі у навчанні сучасних школярів. Багато хто з них відверто висловлює небажання вчитися, демонструє відсутність інтересу до окремих предметів і до навчання загалом.

Особливо це притаманне підліткам. Вони стають помітно пасивнішими, неуважними на уроках. Учні не хочуть вслухатися, вдумливо запам’ятовувати те, про що говорить на уроці вчитель.

Якими ж є основні причини небажання учнів навчатися?

  1. Невміння навчатися та долати труднощі пізнавальної діяльності.  Навчання – це складна праця, що потребує спеціальних умінь і навичок, сили волі. Ось неповний перелік тих рис, які мають бути притаманні сучасному учневі:
  • Висока концентрація уваги;
  • Спостережливість, уміння розуміти, аналізувати почуте і прочитане;
  • Навички логічного розв’язання завдань;
  • Уміння робити узагальнення, порівняння, висновки, висловлю-вати свою думку усно та письмово, знаходити аргументи на її захист;
  • Володіти широким мовним арсеналом;
  • Терпіння, наполегливість, уміння слухати й критикувати свій попередній досвід.

Але, на жаль, сучасні тенденції в навчанні не завжди враховують важливість виховання таких рис у дітей. І тому учні не можуть належним чином опанувати той обсяг знань, який їм пропонує шкільна програма. Адже простого запам’ятовування для цього недостатньо.

  1. Невідповідність шкільного програмного навантаження потребам самих учнів.

Останнім часом простежується така тенденція у зміні багатьох шкільних курсів: нарощування обсягу фактичних знань, деталізація та завантаження термінами окремих тем без збільшення кількості годин на їх вивчення, акцент на запам’ятовуванні та подальшому простому відтворенні матеріалу без обговорення та обґрунтування, без пояснення зв’язків з практичним застосуванням набутого досвіду. Часто науковий рівень інформації не відповідає віковим можливостям дітей, є для них не просто нецікавим, а й незрозумілим, непотрібним.

На цю проблему можна поглянути і з іншого боку. Ми бачимо, що школа відповідає на запитання, яких учень НЕ ставив, намагається вкласти в його свідомість інтелектуальний матеріал, що не відповідає його поточним запитам. Педагоги змушені організовувати навчальну діяльність без опори на бажання й мотиви учнів. Але спробуйте дати людині те, чого вона не хоче брати! Саме так і відбувається в процесі примусового навчання: вчитель намагається вкласти в голови дітей те, що перевищує їхні потреби й бажання пізнати щось нове.

  1. Негаразди в організації школою чи самим учителем навчально-виховного процесу.

За останні роки життя навколо нас дуже змінилося, пришвидшився його темп. Воно стало бурхливим і набагато яскравішим, але для активної участі в його процесах необхідно новітнє бачення, володіння новими навичками. Школа поступово модернізується6 навчальні кабінети наповнює новий ілюстративний  матеріал, їх оснащують комп’ютерною технікою.

Та живе і традиційна форма уроку. Учитель, набуваючи з роками педагогічного досвіду, знаходить для себе найприйнятніші методи і прийоми викладання, звикає до їх застосування й непомітно для себе може перетворитися на одноманітний автомат.

На кожному уроці відбувається фронтальне чи індивідуальне опитування, викладання матеріалу у звичній формі, повідомлення домашнього завдання, виставлення оцінок. Учні часто можуть навіть спрогнозувати чергову репліку вчителя. Така набридлива стабільність налаштовує учнів проти вчителя та самого процесу навчання.

  1. Соціальні причини.

Слід  нагадати також факт негативного ставлення до школи та вчителів у деяких сім’ях. Це впливає на сприйняття навчально-виховного процесу самими дітьми. Старшокласники чудово усвідомлюють, що високий рівень знань не завжди є гарантією вступу до ВНЗ, а також не є незаперечним атрибутом достатнього матеріального рівня життя в майбутньому.

   ----------------------------------------------------------------------------

Як бачимо, причин для небажання дітей вчитися досить багато. І не всі їх можна легко усунути. Але ж є й такі, подолати які можна. Як же пробудити цікавість учня? Як зробити так, щоб він захотів збагачувати знання і робив це ефективно?

Знання – це скарб, а вміння вчитися – це ключ до нього. Знання потрібно вміти здобувати. І навчати цього треба протягом усього шкільного життя дитини. Можливо, розвиток усіх раніше перелічених умінь і навичок є більш необхідним, ніж саме предметне навантаження уроку. Адже соціальні навички є первинними щодо академічних. Якщо ми навчимо своїх учнів самостійно здобувати знання, аналізувати набутий досвід, ефективно ним користуватися, то левову частку нашої роботи буде зроблено!

Впровадити цей принцип у життя складно, але можливо. Людина залучається до діяльності тільки за наявності мотиву до участі в ній. Як правило, кожна дитина під час уроку розвиває кілька видів діяльності. Усі вони мотивовані: або накинуті вчителем, або ж такі, що виникли в самого учня.

Якщо бажання поглибити знання з питань, розглянутих на уроці, стане головним для учня й витіснить усі інші, то він зосередиться і процес пізнання триватиме успішно. Для цього потрібно використовувати певні стимули. Щоб спровокувати виникнення потреб у певному виді діяльності, необхідно наблизити їх до потреб самої дитини.

Для педагога дуже важливо бути обізнаним з типовими інтересами школярів певного віку, і, якщо потрібно, знати схильності та вподобання окремих учнів, що становлять відсоток так званих «нестандартних» дітей       ( слабких або помітно сильних у навчанні, проблемних з погляду виховання).

Отже, потрібно знати вікові особливості дітей.

Ще одним стимулом до навчання є цікавість, еврестичність, яскравість подачі матеріалу. Іноді важливо змінити стиль подачі нової теми і стиль опитування, і тоді ми побачимо непідробний інтерес до наших уроків в очах дітей. Частіше слід пропускати через практику те, що вивчили. Навіть якщо тема є суто теоретичною, її можна практикувати через рольову гру у класі, в групах, парах.  Гра – це діяльність з уявними предметами. Дитина не може керувати справжнім літаком або ракетою, не в змозі збудувати справжній будинок, виконувати дипломатичну місію  або ловити злочинців. А ось грати в такі справи вона може, оскільки для такої «діяльності»  потрібна лише уява. Саме уява розвинена в дітей найбільше. Матеріалу для неї достатньо: вона складається з уривків почутих або прочитаних текстів, розмов дорослих, особистих спостережень, розповідей однолітків, телепередач, Інтернету тощо. Уява замінює дитині брак знань. Учні люблять гратися: і шестикласники, й одинадцятикласники. Тільки правила гри в них відрізняються. Гра сама по собі захоплива, але головне – вона наближає тему уроку до внутрішнього світу школяра, стимулює навчальну діяльність.

Ще одним важливим стимулом до навчання є створення всім нам відомої ситуації успіху. Якщо учень відчуває, що витрачені ним на навчальний процес зусилля не залишилися непоміченими й були оцінені належним чином (хоча б в усній формі), то він і далі працюватиме. Для деяких учнів навіть можливість участі в спільній діяльності  класу чи групи вже є ситуацією успіху. А якщо їм було відведено роль доповідача(в будь-якій формі), то це стає для них дуже потужним стимулом до подальшого навчання. Не варто залишати непоміченими успіхи дітей на уроці, не шкодуйте для них гарних слів!

Оцінка як складова створення ситуації успіху відіграє неабияку роль. Можна у вигляді стимулу запровадити накопичення балів протягом теми. Наприклад, учень зміг підготувати, в міру своїх можливостей, лише половину необхідних завдань. Отже, він отримує 6 балів, але при цьому має можливість додати до них ще кілька балів, підготувавши другу порцію завдання пізніше, або заробити ці бали, працюючи на уроці. Таке ставлення до «слабкого», але старанного учня може бути  стимулом до кращого навчання  як для даного школяра, так і для здібних, але неактивних дітей.

Виставлення низької оцінки теж є своєрідним стимулом. Але потрібно бути тактовним при оголошенні такої оцінки, адже вона як може стимулювати дитину до більш наполегливого навчання, так і позбавити бажання вчитися взагалі.

Але як би то не було, оцінки мають бути справедливими.

 

Отже, подолати небажання школярів навчатися – справа нелегка. Як сказала вчора мені Людмила Геннадіївна, інакше б не було у нас стільки проблемних дітей. Але частину цієї проблеми можна подолати – варто лише захотіти.

Старий інформаційний підхід у викладанні вже неактуальний. Сучасний вчитель має володіти мистецтвом діалогу, емпатійним розумінням, сприйняттям внутрішнього світу учнів, бути духовно близьким своїм вихованцям, адже саме духовний компонент слід вважати найбільш значущим для освіти. Дитина – не посудина, яку треба наповнити, а смолоскип, який треба запалити!